Нижче наводимо вимоги вмілості “Підприємець” із правильника, запровадженого ГПБ у 1955 році (діяв десь до середини 70-х, поки не запроваджено фактично нині діючий).

img054

За матеріал дякуємо ст.пл. Юркові Юзичу, ОЗО.

Журналістці Insider Оксані Зьобро вдалося поспілкуватися із маленькими львівськими “комерсантами” та дізнатися усі таємниці їхнього “бізнесу”.

Працювати чи не працювати? Діти, які відповідають на це запитання ствердно, у Львові – не рідкість. Хтось подається у бізнесово-заробітчанські води з нагальної потреби, хтось не гає час, проявляючи комерційних хист заледве не з пелюшок, когось штовхає на цей шлях спортивний інтерес та відчуття, що гра може приносить прибуток, якщо поставити її на правильні рейси.

INSIDER вдалося поспілкувався з маленькими львівськими “комерсантами” і дізнатися всі таємниці їхнього “бізнесу”.

Бізнес-леді і її поручитель – кіт

Білява дівчинка років семи-восьми з впевненістю дорослої жінки, яка все бачила і все знає, рішуче заходить на терасу кафе. Прискіпливим поглядом оцінює публіку й майже миттєво обирає перших «жертв» типово туристичної зовнішності.

“Купіть карту Львова. 5 гривень. Усі гроші підуть котику на корм”, – на одному диханні добре поставленим голосом закликає вона. Спершу демонструє “товар” – кілька брошурок – карт центру Львова. А потім киває головою позад себе на мовчазного хлопчика, її однолітка, який тримає у руках маленьке кошенятко. Мовляв, ось свідок – гроші для нього. Синхронно з кивком білявки її бізнес-партнер підіймає кошеня – осьо яке маленьке і голодне.

У мапах, які продає дівчинка, нічого особливого немає – звичайнісінькі собі буклетики, які можна безкоштовно взяти на ресепшнах у готелях: складений листок із десятками рекламних блоків, у яких тоне малесенька карта центру Львова. Проте ділова хватка і безпосередність дівчини та вагомий аргумент у вигляді кота так чіпляють, що її товар купує більшість. Відмовляють одиниці. Та й одразу видно – чуйка на потенційних клієнтів у маленької бізнес-леді є.

До деяких столиків з потенційними клієнтами вона навіть не підходить, удостоївши їх лиш поглядом. Зрештою, вона з усіма покупцями не надто церемониться, поховавши емоції за маскою вродженої комерційної жилки. Жодних зайвих слів чи рухів. На непотрібні їх запитання, як-от: “Як тебе звати?” чи “Як звати кота?”, єдина відповідь: “Купуєте карту? – Так. – 5 гривень. – Ні. – До побачення”. Ділової хватки їй не позичати. Єдиний прокол напрацьованої системи: отримавши гроші до рук, віддати покупцеві товар-карту дівчинка часом таки забуває. Треба нагадувати.

Дванадцятирічний квітковий спекулянт

Тримаючи в руках по букету, хлопчик буквально налітає на перехожих, прискіпливо вишукуючи у їхні поглядах зацікавленість, та сходу кидає: “Купуйте квіти!”. Йому дванадцять років і він за останні кілька місяців став вуличним продавцем профі-рівня. Його товар – букети. Місце збуту – центр Львова. Схема збуту – відпрацьована до деталей.

На квітковому базарчику, що від площі Ринок – кілька хвилин ходу, бере у продавчинь два букети, накидує зверху, за його словами, п’ять-десять гривен і продає перехожим (переважно парочкам, які прогулюються).

Розповідає: “Працюю лише у вихідні, бо ж у будні треба ходити до школи, та й вечорами потенційних клієнтів не так багато, особливо у холодну погоду. Вони по кав’ярнях сидять, а туди не завжди так просто зайти – офіціанти запросто можуть вигнати. А от у вихідні вдень – те що треба. Всі відпочивають, гуляють, туристів багато”.

“Продати можу до п’ятдесяти букетів за день”, – хвалиться він.  І одразу підраховує: “Десять на п’ятдесят – от і виходить до півтисячі в день. Хоча зазвичай виходить десь до трьох сотень… Не все забираю собі, мамі віддаю коли половину, коли сімдесят відсотків. Вона радіє. І вдома не сиджу і гроші заробляю. А що? Ким вона працює? Та так… То тим, то сим… Свої гроші ні на що особливе не витрачаю. То те куплю, то се. Всяке. Але добре, коли гроші є на руках. Купувати будете?”.

Торгується він безбожно, заламуючи по тридцять гривень за маленький пучечок крокусів та п’ятдесят за більший букет хризантем.

А не бажаючи втрачати клієнта (видно працює на продану кількість, а не на ціну), опускає ціну з кроком в гривню-дві на десятку.

Хоч книжки продавай, хоч на сопілці грай

У Львові можна зустріти і заробіток наївного рівня. Десятирічні дівчатка, надихнувшись гаражними розпродажами, прорекламованими американськими серіалами, продають на маленьких стільчиках біля своїх під’їздів старі книжки та іграшки.

Просять по дві-три гривні за товар. Так вони намагаються заробити собі на обновку. Дітлахи, що з вигляду щойно в школу пішли, торгують парфумами власного виробництва (баночками з водою, в яку накидали квітів).

Прибутку така торгівля не приносить, але не він, а гра у дорослих – основна ціль цих малих комерсантів.

Та й у маленькі музиканти центрі міста – не рідкість. Зі скрипкою руках чи озброївшись сопілкою, вони складають конкуренцію бравим музикантам-молодикам з гітарами в руках.

В день вони можуть заробити сотню-другу гривень, а то й більше, залежно від погоди та фортуни. Не маєш музикальних талантів, а хочеш гроші – роздавай буклети. Двадцять-тридцять гривен за годину матимеш. На малий вік працівників роботодавці не зважають.

“Збираю на телефон, “той такий за 235 гривень”

Львів – місто заробітку не лише місцевих маленьких підприємців, а й дітей з околиць, часом доволі далеких. Вони, щоправда, в оригінальність підходу до клієнтів не бавляться. У них все просто. Сім’я потребує грошей – значить треба заробляти.

На традиційних точках стихійної торгівлі у вихідні завжди можна зустріти жінок із синами чи доньками, які торгують домашніми товарами: сир, молоко, гриби, ягоди (залежно від сезону). Цим дітям від восьми до чотирнадцяти. Батьки кажуть, що молодших з собою не беруть, бо вони не допомагатимуть, а лише під ногами плутатимуться. А старші вже й самі можуть їздити і продавати.

Юрі скоро буде дев’ять. Щотижня він їде разом із мамою дві години електричкою з Радехівського району, а тоді стоїть цілий день у пошуках покупців в оточенні банок зі сметаною та зібраних ним же грибів. Каже, що заробляти гроші почав недавно, влітку.

Збирає на мобільний телефон, “той такий за 235 гривень”.

Збирав малину і ожину в лісі і здавав її, а тепер разом з мамою продає. За півдня заробив одинадцять гривень: “чотири вторгував, а ще сім мама дасть за те, що з нею з’їздив”.

Вчуся в школі, але так собі, недобре, – розповідає Юрко. – Не виходить мені. Ким хочу стати? Не знаю… Що подобається? От продавати подобається. Точно – хочу стати продавцем. Буду їздити і продавати. А ще вдома поратися подобається. У нас господарка є. Кури, свині… Мама ними займається, тим і працює. Та й все. А я їй допомагаю. Таке…”.

Усі фото автора

Оксана Зьобро

Джерело: Insider