Табір

Інтерв’ю з комендантом табору «Вирій» – ст. пл. скобом Андрієм Котлярчуком

Цьогорічне таборове літо Пласту запам’ятається організації не тільки Другим Всеукраїнським пластовим Джемборі, а великою кількістю таборі на території Польщі. Цього року в сусідній державі пластуни України організували або співорганізували 6 таборів. Одним з найяскравіших став табір «Вирій», на якому окрім членів Пласту з України таборували і пластуни з Польщі. Про відновлення українського цвинтаря, ставлення пересічних поляків до українців та подальшу долю табору читайте в інтерв’ю з комендантом «Вирію» – ст. пл. скобом Андрієм Котлярчуком.

- Цього року тобі довелось бути комендантом пластового табору «Вирій», що проходив в Польщі. Чия була ідея та ініціатива такого проекту?

– Ідея табору почала визрівати більш ніж 3 роки тому, після мого першого візиту на українські етнічні землі в Польщі. Тоді я був присутній на урочистостях за участю президентів України та Польщі з нагоди відкриття пам’ятника загиблим українцям, мешканцям села Павлокома. Було там також багато інших пластунів з України.

До того я мало знав про події, пов’язані із депортаціями й нищенням українців та всього українського на теренах, що по війні залишились по той бік кордону. В голові лиш жевріли знання із шкільної програми. Завдяки пластовим ватрам знав, що десь там, за кордоном, є Лемківщина; пісню про неї всі пластуни так люблять співати. Знав також, що є й інші українські етнічні землі на території Польщі, де колись жили українці. І знав, що все це називають Закерзонням. Але ніколи це все не здавалося таким трагічним, допоки не довелося самому там побувати.

Серед сучасних галичан є багато таких, чиї бабця чи дідо народилися на Закерзонні і пам’ятають ті страшні події депортацій та вбивств. У мене ж там немає коренів, тому мандрівка в Павлокому, а також пізніше ряд поїздок в інші частини Закерзоння стали справжнім відкриттям для мене і згодом породили ідею пластового табору.

Під час цих мандрівок мене вразило кілька речей. В першу чергу, це була нагода по-справжньому, а не з книжок чи пісень, усвідомити, що сталося тут 60 років тому, відчути, що таке спустошена земля, де тисячі років квітло українське життя і де враз його не стало. По-друге, обурювала несправедливість та нерівність, з якою висвітлюється історія цих теренів по відношенню до українців. Серед безлічі спостережень наведу хоча б те, що новозбудований пам’ятник 366 мешканцям села Павлокома своїми малими розмірами зовсім не відповідає тій кількості осіб, пам’ять про яких він вшановує, на ньому немає ані тризуба, ані слова «українець», а половина прізвищ через брак місця написано з тильної сторони пам’ятника, куди мало хто додумується заглянути. І це тоді, як поруч – хрест сімнадцятьом полякам, загиблим від рук «українських націоналістів». Не дивно, адже сьогодні це інша країна.

І зрозуміло, що поки ми самі не подбаємо про це, годі від поляків очікувати об’єктивного вшанування пам’яті українців, які ще 60 років тому боролися тут за свою незалежність. Отут і з’явилась ідея табору, який би якнайширше відкрив для пластунів цю сторінку нашої історії і запалив почуття обов’язку перед цими землями.

– Чим цей табір відрізнявся від інших?

– «Вирій» має багато особливостей. Незважаючи на те, що табір повністю відбувається за кордоном, він:

* організовується пластунами з України;

* розрахований здебільшого на участь пластунів з України (звичайно, без підтримки та участі українців з Польщі, зокрема пластунів, табір був би неможливим);

* табір є повністю пластовим, він не передбачає участі членів іноземних скаутських організацій.

Зміст табору вимагає участі свідомих, сформованих осіб, тому при підборі учасників ми «робили ставку» на старших пластунів. Серед учасників з України була лише одна юначка, решта – старшої пластуни, а з Польщі – усі старшопластунського віку.
Відтак, табір не містить вишкільних елементів програми, типових для юнацьких таборів. Проте усі традиції таборування в міру можливості збережені. Програма табору – традиційно пластова, містить стаціонарну та мандрівну частину. В деталі вдаватись не буду, запрошую взяти участь та побачити на власні очі.

– Чи багато вдалось відновити могил?

– Перш за все, хочу наголосити, що табір «Вирій» не є тотожністю до експедиції з відновлення цвинтарів. Проте, відновлення цвинтаря справді є домінантною частиною таборової програми і триває протягом усієї стаціонарної частини. В організації цього етапу табору мені дуже посприяв той факт, що працюю на кафедрі реставрації та реконструкції архітектурних комплексів «Львівської Політехніки», від імені якої разом зі студентами мені довелось працювати на цвинтарі села Жуків минулого року.

Це дало можливість краще організувати роботу на таборі, адже я вже чітко знав, куди їдемо, з чим і як доведеться працювати. Разом із нами цьогоріч на цвинтар знову приїхали львівські студенти, до речі, дехто – колишні пластуни, та викладач-реставратор (теж з пластової родини). Отже, учасникам доводилось не лише розчищати зарості та піднімати хрести, а й брати участь у фахових реставраційних роботах. Усі надгробки в цих околицях – справжні твори мистецтва, роботи майстрів бруснівської школи каменярства, що зникла після депортацій українців. Я дуже задоволений тим, як пластуни поставилися до праці над відновленням цвинтаря. Це робота, яка приносить масу задоволення і є навіть цікавою.

Мабуть, у цьому є ще одна особливість табору – під час роботи на цвинтарі немає учасників, немає старшини. Працюють всі разом, натхненно, намагаючись встигнути виконати якнайбільший об’єм роботи. Тому, відповідаючи на ваше запитання, скажу – так, нам вдалось відновити багато могил. Ми підняли з землі не менш ніж три чверті усіх надгробків, викорчували зарості, відновили символічний курган, розчистили цвинтарну каплицю, зробили багато іншої роботи. Отож, тепер це місце знову має вигляд цвинтаря, а не лісу, в якому де-не-де проглядають хрести. Ми дуже задоволені результатом нашої праці

– Як пересічні поляки ставились до вас? Чи підтримували у ваших діях?

– Принаймні казали, що підтримують. Що насправді думали – не знаю. Відреагували місцеві спокійно і на те, що ми прийшли в вишиванках та одностроях на відправу в костел, точніше сільську дерев’яну церкву XVIII ст., що нині діє як костел. Проте, загалом нам не так часто доводилось спілкуватися з місцевими.

Село Жуків сьогодні має зовсім інші межі, ніж тоді, коли тут жили українці. Велика частина села знищена і тепер є звичайним полем чи болотом. Навіть на галявині, де розташовувався наш табір, колись було господарство. Сам цвинтар тепер знаходиться далеко від найближчих хатів. Отож, таборуючи в лісі, піднімаючи український прапор на щоглі, співаючи пісень при ватрі, працюючи на українському цвинтарі та спілкуючись лише з українцями, часами забували, що перебуваємо за кордоном.

– Яким чином ти відбирав учасників табору?

– Першочергово брали тих, чиї корені якось пов’язані з Закерзонням. Декому навіть пощастило під час табору побувати в селі своїх предків. При відборі намагалися уникати таких, кого табір зацікавив лиш своїм закордонним форматом. Поза тим, єдиним критерієм був лиш вік, як я вже казав.

– З вами також таборували пластуни з Польщі. Як вам працювалось разом?

– Чудово! Ідея запросити пластунів Польщі себе оправдала на всі 100%, і тепер я собі не уявляю цей табір без них. Пластунів з Польщі на таборі було половина. Тарас Костик, який, власне, був координатором табору зі сторони польських пластунів, був бунчужним. Основна частина ланки інструкторів – теж пластуни чи наближені до польського Пласту особи. Шкодую, що так рідко проводимо спільні заходи з пластунами Польщі. І це тоді, коли все частіше чую про спільні табори пластунів з польськими харцерами. Гадаю, така інтеграція недоречна тоді, коли залишки нашого рідного, розкиданого по всій Польщі, просто розчиняються в загальній масі. Залишаються лише найсильніші, але й вони потребують постійного контакту з нами.

Практично усі пластуни Польщі – це власне українці Закерзоння, нащадки депортованих якнайдалі від рідних теренів, на північно-західні землі Польщі. Тому їх навіть важко назвати діаспорою, адже вони, хоч і розкидані по всій Польщі, живуть в тій самій країні, в якій тепер перебувають їхні корінні землі. Закономірно, що пластуни Польщі куди краще від нас орієнтуються в історії, географії та усьому, що пов’язано із Закерзонням. Вони навчили нас багато гарних українських пісень з Лемківщини, допомогли зрозуміти, як зараз живеться тут українцям і як насправді важко зберігати свою ідентичність. Те, що майже всі вони бездоганно розмовляли українською мовою, викликало повагу і бажання тримати якнайтісніший контакт надалі.

Була серед учасників і пластунка Барбара з північного Підляшшя, єдиної з українських етнічних земель в Польщі, що не зазнала депортацій. Барбара навчала нас українських народних пісень, які сама ж зібрала по селах у себе на Підляшші. Тому таке таборування на однаково рідних землях, вшанування спільної історії, спільних героїв – це, на мою думку, найкраще, що може об’єднувати пластунів з Польщі та України.

– Чи плануєш цей табір розвивати далі, можливо, подати на апробацію в статусі крайового чи міжкрайового?

– Ідея табору дуже потребує розвитку і поширення серед пластунів. Цьогорічний експеримент підтвердив, що пластуни готові брати участь в таких заходах. Якщо цей табір розвивати і проводити щороку, можливо, з часом нам вдасться належним чином підняти пам’ять про Закерзоння серед усього українського суспільства, а разом з цим і привернути більшу увагу держави до цієї проблеми. Я б дуже цього хотів. Однозначно, що табір має міжкрайовий рівень, отож, і статус в нього повинен бути відповідним. Час покаже, що буде наступного року, а наразі хочу подякувати тим, хто творив разом зі мною цьогорічний табір – Тетяні Яремкевич, Святославові Стецю, Устині Стефанчук, Софії Мельничук, Андрію Пивоварчуку, Тарасу Костику з Ґданська та іншим. Без цих осіб табір «Вирій» надалі б залишався на рівні далеких мрій.

– І наостанок. Знаю, що у тебе досить знане родинне коріння. Розкажи, хто з відомих діячів національно-визвольного та пластового руху тобі є близькими чи далекими родичами.

– Так, можу пишатися не одним із тих, хто є в моєму родинному дереві. Є серед них як прямі, так і близькі чи далекі знані родичі. Намагаюся берегти пам’ять про них і про справи, які вони робили для українського суспільства. Для мене це хороший стимул в житті. На запитання ж «Хто?» розповім кожному, кого це справді цікавить. Загалом вважаю, що нам слід рівнятися до тих, хто є для нас прикладом, незважаючи на те, був він родичем чи ні. І навпаки, вміти уникати помилок своїх предків.

Довідка Пластового порталу
ст. пл. скоб Андрій Котлярчук народився 22 січня 1985 року у Львові. Першу вищу освіту здобув у Львівському національному університеті ім. Івана Франка, спеціальність генетика та біотехнологія. Тепер навчається екстерном на кафедрі реставрації та реконструкції архітектурних комплексів в Національному університеті «Львівська Політехніка», є працівником лабораторії цієї кафедри. Вступив до Пласту у 1996 році. Півроку пластував в курені ч. 5 ім. Романа Купчинського. З 1997 до 2003 р. – в курені ч. 43 ім. Пилипа Орлика. З 2003 по 2008 рр. – член КВ цього ж куреня. У ті ж роки – член 1-го куреня УСП «Ватага Бурлаків». Тепер старший пластун самітник. Член ініціативної групи зі створення Музею-архіву Пластового руху.

Спілкувався ст. пл. Тарас Зень, ЧоК
Фото Петро Задорожній
Коректор Оля Свідзинська

Опубліковано on 04.02.2010 at 1:03 am Comments (0)


The URI to TrackBack this entry is: http://my.plast.org.ua/vyriy/wp-trackback.php?p=4

RSS-канал коментарів цієї публікації.

Напишіть коментар

You must be logged in to post a comment.

"Міжкрайовий пам'яткоохоронний історично-краєзнавчий табір «Вирій»" працює на платформі WordPress µ як частина сервісу Ми.plast.org.ua. Приєднуйтесь!
Проект Пластового порталу